Навігація


село Хлистунівка

село Хлистунівка

Картка с.Хлистунівка

с.Хлистунівка (Хлистунівська сільська рада,КОАТУУ:7120388001,ЄДРПОУ:34116984)
Населення: 2275 чол.
Адреса:19533,Черкаська обл.,Городищенський район,с.Хлистунівка,вул..Центральна,1
Голова: Сенкевич Наталя Олександрівна (тел.04734-33344)


Село Хлистунівка 

     Перші письмові згадки про Хлистунівку відносяться саме до XVIII ст. У 1748 році в с. Хлистунівці була побудована християнська церква [18, 650]. Хлистунівка в той час знаходилася в межах Київського воєводства Речі Посполитої. У 1793 році, після другого поділу Польщі, Правобережна Україна відійшла до Російської імперії. А у 1796 році, за новим адміністративно-територіальним поділом, с. Хлистунівка відійшло до Черкаського повіту Київської губернії.

Перші статистичні дані по селу (1797 р.) відомі нам за описом, що був складений на підставі ревізії 1795 року про кількість населення і населених пунктів Черкаського повіту. У Хлистунівці налічувалось тоді 190 дворів та 1315 жителів (667 чоловіків та 648 жінок). Знаходилося село у землеволодінні «Ее высокопревосходительства госпожи генерал-аншефши Александры Василиевны графини Браницкой» [5].

У 1819 році графиня О.В. Браницька  подарувала Мошно-Городищенський маєток своїй дочці Єлизаветі (після заміжжя – Воронцова), як придане. Таким чином Хлистунівка перейшла у володіння графа М.С. Воронцова. У 1856 році, в складі меєтку, Хлистунівка переходить до сина господаря – С.М. Воронцова, а після смерті останнього, у 1884 році, до його племінниці – графині Катерини Андріївни Балашової.

З 1860 року в Хлистунівці діяла церковно-приходська школа.

Невеликі дані про село сер. XIX ст. ми знаходимо в статистичних, історичних та церковних замітках «Сказание о населенных местностях Киевской губернии», які зібрав Л. Похилевич (1864 р.): «Хлыстуновка, село при речке Ольшане, в 8-ми верстах выше г. Городище и в 4-х ниже с. Вязовка; с гористым местоположением и с черноземными  полями. Село тянется в пространстве 1 версты по долине между двух небольших гор. Жителей обоего пола 2060» .

     У 1876 році було збудовано нове приміщення Михайлівської церкви, яке збереглося до наших днів

     Селянська реформа не вирішила всіх земельних питань, а тому і через 20 років селяни змушені були відстоювати свої права. Так, у 1881 році селянами Хлистунівки було вирубано лісу поміщика Воронцова на 1323 крб., а коли останній сам хотів вирубати ліс, то селяни рішуче заборонили йому це робити.

     Короткі дані про Хлистунівку та Михайлівську дерев’яну церкву є в «Памятной книжке Киевской епархии» (1882). Церква відносилася до 4 класу приходу, мала одного причетника, 2960 прихожан (1468 чоловіків і 1492 жінок), 37,5 десятин  церковної землі та церковно-приходську школу, яку відвідувало 48 хлопчиків і 3 дівчинки. Священником  був Н.І. Ліхнякевич. Кількість віруючих інших конфесій – 30 євреїв.

     У 1886 році в Хлистунівці було знайдено скарб із 152 срібних монет. В ньому знаходилися пражські гроши, карбовані у 1346-1419 роках.

     У 1898 році в селі спалахнуло повстання у ході якого селяни побили жатки економії. Для придушення виступу були визвані військові.

     Цікавим є опис села за даними Київського губернського  статистичного комітету на 1 січня 1900 р. : «Село Хлыстуновка. В нем дворов – 852, жителей обоего пола – 3992 человека, из них мужчин – 2000 и женщин – 1992. Главное занятие жителей – хлебопашество; кроме того крестьяне отправляются на заработки в Херсонскую губернию… В селе  числится земли 2647 десятин, из них принадлежит: помещице – 463 десятины, церкви – 39 десятин и крестьянам – 2145 десятин…Хозяйство в имении ведет арендатор Николай Афанасиевич Кончаковский… В селе имеются: 1 православная церковь, 1 церковно-приходская школа, 1 водяная мельница, 30 ветряных и 1 хлебный магазин…Пожарный обоз состоит из 1 насоса, 13 бочек и 3 багров» [22, 1772 ].

Коли почалися селянські заворушення  поміщиця здала Хлистунівський маєток в аренду пану Кончаківському. А Миколаївський маєток, який розташований за 4 км від села, пану Дзарському. У 1903 році орендатор маєтку Кончаківський увесь зібраний врожай зернових і олійних звіз на один тік. Вночі селяни спалили урожай, молотарку, побили локомотив.

Після господарських невдач він тяжко захворів і помер. Його поховано біля Хлистунівської церкви. Пана Дзарського, під час повернення із Городищенського банку у 1913 році, пострілом із гвинтівки було вбито підпільниками  Ф.Г. Канівцем  та Г.М. Грубським.

Після революції 1905-1907 років з передової молоді села утворилася підпільна організація, до складу якої входили Федір Гаврилович Канівець, Гаврило Михайлович Грубський, Тиміш Лукич Миць. Цю організацію було викрито, а учасників заарештовано і засуджено на каторжні роботи.

Водночас початок ХХ ст. супроводжувався розбудовою села і його соціально-культурної сфери. Так, у 1906 році прокладена мостова дорога від с. Хлистунівка до станції Воронцовська  у Городищі. У 1910 році збудовано кам΄яний міст на залізних балках в 9,2 саж. Того ж  року  відкрито 2-класне земське училище з чотирма класними кімнатами, в якому навчалося 77 хлопчиків і 21 дівчинка. Першим його директором був С.І. Земніцький. З 18 жовтня 1910 року в селі почало працювати споживче товариство. На 1 січня 1911 року у Хлистунівці налічувалося 787 дворів, в яких проживало 5368 жителів (2667 чоловіків і 2701 жінка). Діяла також однокласна школа, в якій навчалося 114 хлопчиків і 22 дівчинки

      З розповіді старожилів відомо, що жителі села були учасниками Першої світової війни. Це зокрема, Кирило Савич Ружин, Нестор Лавронович Старик та Юрій Якович Салій. Останній став героєм Першої світової і отримав нагороди – чотири Георгіївські хрести.    

     Революційні події 1917 року торкнулися і Хлистунівки. Вже через 20 днів після більшовицького перевороту в Петрограді в селі вперше було встановлено радянську владу. Проте ставлення селян до цих подій було різним.

     В кінці 1919 року в селі організувався комітет незаможних селян, який очолили  Малюта Михайло Петрович та Ружин Михайло Миколайович.

      В 20-х роках відбулися зміни в адміністративно-територіальному підпорядкуванні села. У березні 1923 року було введено адміністративний поділ на округи, за яким Хлистунівка  відійшла до Городищенського району Корсунської округи. В березні 1925 року Корсунський округ був переіменований на Шевченківський. 9 лютого 1932 року було введено адміністративний поділ України на області. Згодом с. Хлистунівка відійшла до Городищенського району Київської області.

     У 1922 році 13 бідняцьких сімей об’єдналися в комуну «Вперед». Це родини С.А. Зеленського, С.В. Вигінного, братів І. та М. Юхимовичів, П.С. Грушового, А.А. Педько та інші. Першим її головою був Антін Самсонович Осовітній. З 1925 року одержали новий трактор «Фордзон», яким обробляли землю. В 1925-1927 роках був утворений ТСОЗ ( товариство спільного обробітку земель), в яке входило декілька селянських сімей.

     Поряд з розвитком с\г  почала розвиватись і промисловість. В 1925 році було відкрито гранітний кар’єр, в якому домінувала ручна праця. Граніт відбивали молотками, вивозили кіньми на поверхню. Так працювали до 1934 року, а потім  почали бурити камінь і вивозити на поверхню лебідкою і підйомним краном.

     Перші комсомольці села були Пісковий Микола Мефодійович, Мороз Горпина Андріївна, Приходько Дорофій, Лижов Петро. Першим секретарем комсомольської організації був Заболотній Микола Панасович, який загинув від рук банди Блажевських у 1924 році; похований в центрі села біля школи.

     У 1926 році в  Хлистунівці було збудовано міст на кам’яних биках  на греблі «Осовітнього». На це будівництво було витрачено 1903 крб. з місцевого бюджету.

    На початку колективізації був утворений  колгосп ім. Сталіна на   вул. Воровського. А через кілька років другий – ім. Шевченка, який містився на території тваринницької ферми. Провідними культурами був цукровий буряк, пшениця, ячмінь, жито. Висівали ці культури на невеликих полях. Урожай цукрового буряка становив у 1930 році 200 ц з га, пшениці 15-17 ц з га. Активними колгоспниками були  І.П. Освітній, Ф.Т. Смотритель, Д.М. Крижанівський. У 1930 році в колгоспі з’явився ще один трактор —  «Запорожець», зданий заможним селянином Йосипом Ковалем.

     На жаль, колективізація принесла нову хвилю біди. Хто до цього трохи розжився – все це забрали в колгосп. Але найстрашнішим став Голодомор 1932-1933 років. За даними різних джерел у селі в той час загинуло 222 особи. На сьогодні їх імена встановлені. Мартиролог укладено на підставі даних Книги реєстрації актів цивільного стану та свідчень очевидців Голодомору Гори Олександри Михайлівни, Заболотньої Марії Панасівни, Кривошеї Палажки Іванівни. Ці свідчення зберігаються в державному архіві Черкаської області.

     У 1932 році в Хлистунівці почала діяти семирічна школа, в якій навчалися жителі із сусідніх сіл: Петропавлівки, Орловця, Ксаверово, Дирдино, оскільки в названих селах не було шкіл з семирічним навчанням.

     Пік сталінських репресій припадає на 1937-1938 роки. Не минули вони і Хлистунівку. В селі було репресовано 31 особу. Серед них: Артеменко Іван Іванович 1896 р.н., Володько Архип Григорович, 1875 р. н., Губенко Митрофан Петрович, 1884 р.н., Мусієнко Устим Павлович, 1901р.н., Освітній Михайло Гурович, 1923 р.н., Петренко Данило Захарович, 1903 р.н., Приходько Федір Васильович, 1890 р.н., Осовітний Захар Федорович, 1907 р.н., Смотритель Хома Михайлович, 1896 р.н., Андрущенко Захарій Іванович, 1887 р.н., Анчевський Олександр Миколайович, 1900 р.н., [9-26]; Лижов Федот Васильвич, 1907 р.н., Одокієнко Олександр Германович, 1912 р.н., Старик Макарій Прохорович.

     В липні 1941 року село Хлистунівка було окуповано німецько- фашистськими загарбниками. Окупація тривала два з половиною роки. Про життя села того періоду залишили спогади діти війни І.А. Губенко та Т.П. Каплун. А у жителя села І.В. Ружина збереглися документи окупаційних властей, які  належали його батьку – Ружину Василю Костянтиновичу.

     530 жителів пішли захищати Вітчизну, 360 із них так і не повернулися додому. Дуже багато в  селі залишилося солдатських вдів. Жителі села світло бережуть пам’ять про загиблих односельчан. На їх честь у центрі села споруджено обеліск Слави. За мужність і відвагу виявлені в боях 27 чоловік нагороджені орденами і медалями СРСР.

     Звання Героя Радянського Союзу присвоєну уродженцю с. Хлистунівки Володимиру Михайловичу Ружину, який здійснив 202 бойових польоти. Загинув трагічно у 1946 році під час чергового випробування військового літака.

     Село було звільнене радянськими військами 10 лютого 1944 року. А згодом, біля школи, виросла братська могила. В ній поховано 25 воїнів із підрозділів 245-ї стрілецької дивізії 78-го стрілецького корпусу 52-ї армії, які загинули при визволенні села від гітлерівських загарбників. Відомо прізвища 15 воїнів. У 1951 році на могилі, на цегляному монументі, було встановлено залізобетонну скульптуру воїна-прапороносця, а на фасаді постаменту – гранітну дошку з меморіальним написом.

     Після звільнення відновили свою роботу колгоспи ім. Шевченка та ім. Сталіна. Того ж року у Хлистунівці почала діяти семирічна школа, у якій було по 7-8 початкових класів. 1947 року школа стала неповною середньою із восьмирічним терміном навчання. Починаючи з 1961 року у Хлистунівці почала діяти середня загальноосвітня школа сільської молоді (вечірня).

     1965 року, за ініціативи голови колгоспу ім. Котовського Баб’яка Василя Савовича, розпочалося будівництво нового приміщення школи. Допомогали у будівництві директор заводу залізобетонних конструкцій Левченко Павло Никифорович та директор щебеневого заводу Шевченко Семен Федотович. Нова 10-річна школа почала діяти з 1 вересня 1967 року.

     На початку 60-х років, під час чергової антирелігійної компанії, місцеві комсомольці скинули у річку Вільшанку церковні дзвони. Проте церква діяла. Вона не закривалася з повоєнного часу. А в періоди, коли не було настоятеля її відкривала Пістун Катерина Антонівна – місцева довгожителька (померла в 96 років), яка все життя опікувалася церквою.

    У 1970 році в селі встановлено меморіальну дошку на місці будинку де народився Герой Радянського Союзу В.М. Ружин.

     На 1971 рік населення села складало 3384 чоловік (таку кількість жителів воно мало в кін. ХІХ ст.). На території села розміщувалася центральна садиба колгоспу ім. Котовського, який обробляв 3 739 га землі в т.ч. 2 334 га – орної. В господарстві вирощували зернові і технічні культури, розвивалося м’ясо-молочне тваринництво. В селі діяли електромлин, цегельний, щебеневий заводи, завод залізобетонних конструкцій. За високі показники у праці 307 трудівників села було відзначено урядовими нагородами. В Хлистунівці працювала середня школа, в якій навчалося 517 учнів, клуб на 300 місць, дві бібліотеки з фондом 14 тис. книг, два фельдшерсько-акушерські пункти.

     У 1978 році колектив колгоспу ім. Котовського став переможцем Всесоюзного соціалістичного змагання, за що був нагородженим Перехідним Червоним Прапором ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР, ВЦРПС і ЦК ВЛКСМ.

     За даними Всесоюзного перепису населення 1979 року в Хлистунівці постійне населення складало 3175 жителів (1373 – чоловіків і 1802 – жінок).

     У 1982 році у селі відкрито новий будинок культури з великим залом для перегляду кінофільмів, урочистих заходів і свят. За сумлінну працю в колгоспному виробництві найвищої нагороди – ордена Леніна, в цей час отримали Гордієнко Зоя Микитівна та Грубський Іван Пилипович.

     На рубежі 80-х – 90-х років, в період демократизації і гласності, почалося духовне відродження жителів села. Цій справі активно сприяв настоятель Григоренко Василь Сергійович.

Сучасний стан села

     Перші роки незалежності село, як і вся країна, переживало негативні наслідки перехідного періоду: зниження народжуваності, депопуляція, непродуманість і поверховість аграрних реформ, інфляція, зубожіння населення тощо. Але з часом Хлистунівка пройшла через всі ці випробовування і сьогодні, завдяки приватній ініціативі та самовідданій праці,  село відродилося, покращало і може слугувати взірцем для інших населених пунктів нашого краю.

     У 2003 році, в межах села, було здійснено реконструкцію залізничної колії Київ-Дніпропетровськ. У 2003-2004 роках село було газифіковано. У 2007 році відновив роботу дитячий садок.

     Непересічними в новітній історії України були події Помаранчевої революції у листопаді-грудні 2004 року. Активною учасницею революції стала жителька села Бідна Марія Семенівна . Залишивши господарювати вдома чоловіка, в свої майже 70 років, вона поїхала в Київ і три тижні була в гущі основних подій на Майдані: брала участь у пікетах, маніфестаціях, давала інтерв’ю кореспондентам тощо.   

На сьогодні в селі працюють чотири фермерські господарства: «Гарагай В.В.», «Віктор + Вікторія», «Господар», ФГ Дудник І.П.

     В селі діють також і промислові підприємства. У Хлистунівці є щебеневий завод на 217 робочих місць та завод залізобетонних виробів на 54 робочі місця.Жителів села обслуговують 11 приватних магазинів, 3 кафе-бари. Підприємницькою діяльністю займаються 24 особи. В селі є відділення зв΄язку та ощадного банку.

     Нині в селі проживає 2271 житель, 403 з яких пенсіонери, дітей до 18 років – 393, активного  трудового населення – 625 осіб. Протягом попереднього року в селі народилося 15 дітей, а померло 56 особи. За національним складом більшість українці. Є росіяни, вірмени.

     Охорона здоров’я представлена амбулаторією загальної практики сімейної медицини, яку обслуговують 2 лікарі та 8 середніх медичних працівників. 

     Нині в селі працюють будинок культури та дві бібліотеки.  Завдяки працівникам культури в селі не забувають народні звичаї і традиції, проводяться самодіяльні концерти.

З 2012 року в Хлистунівському ЦКД працює студія східного танцю «Перлина»,якою керує Інна Здесенко,член Міжнародного союзу хореографів, переможець багатьох хореографічних конкурсів регіонального, всеукраїнського та міжнародного конкурсів.

В 2011 році в Хлистунівському ЦКД було відкрито музей села.

     До історико-культурної спадщини села відносяться обеліск Слави, Братська могила, пам΄ятник Герою Радянського Союзу В.М. Ружину та пам΄ятні знаки жертвам Голодомору і репресованим, які були встановлені у 2008 році з нагоди 75-ї річниці Голодомору 1932-1933 років, в 2018 році на фасаді школи встановлено пам’ятний знак герою-атовцю Бердник О.О.

     У січні 2011 року ,внаслідок реорганізацї почала діяти Хлистунівська ЗОШ І-ІІІ ступенів та дошкільний навчальний заклад «Промінчик». В школі навчається 167 дітей, в садочку виховується 72 дитини.

     В Хлистунівці в пошані також фізкультура і спорт. В селі є своя футбольна і волейбольна команди, любителі шахів і шашок. У 2004-2009 роках фізкультурники села п’ять років підряд ставали переможцями районного конкурсу «Найспортивніше село року» і брали участь в обласних змаганнях, потрапляючи до десятки кращих команд області, с.Хлистунівка є 8-ми разовий переможець обласних змагань «Найспортивніше село».

     Значну роль у відродженні духовності жителів села відіграє і Свято-Михайлівська церква та її настоятель Голованич Василь Васильович.

     Активну позицію у розбудові і оновлені села займає голова Хлистунівської сільської ради Сенкевич Наталія Олександрівна . Власними зусиллями проведено благоустрій. І сьогодні, приємно проїхатися та пройтися вулицями села: дороги асфальтовані, в центрі є тротуари для пішоходів, а біля сільради, школи, дитячого садочка  милують око доглянуті клумби.

     Жителі села пишаються своїми знаменитими землякам, серед яких: учасник Великої Вітчизняної війни, робітник, педагог і самодіяльний художник Кирило Михайлович Луценко (1914-2002); педагог і письменник Олександр Несторович Старик (1938-2009); колишній директор щебеневого заводу Семен Федотович Шевченко (1921 р.н); колишній голова колгоспу Василь Савович Баб΄як (1927 р.н.); провідний науковий співробітник інституту проблем міцності ім. Г.С. Писаренка НАН України, доктор технічних наук Леонід Андрійович Хамаза (1938 р.н.); перший Надзвичайний і Повноважений посол України у ФРН Іван Миколайович Пісковий (1941 р.н.), самодіяльна поетеса Тетяна Прокопівна Каплун (1939 р.н.).

     Отже, за останні 18 років незалежності Хлистунівка змінилася. Керівництву села вдалося вирішити  ряд соціально-економічних і культурних проблем. Це, зокрема, газифікація села, реорганізація колгоспної власності, підтримка приватної ініціативи тощо.   Відбувається і духовне відродження: повернення  до віри, до народних звичаїв і традицій

Видатні постаті села

Салій Юрій Якович – герой Першої світової війни, повний кавалер Геогіївського хреста (1886 – 1972).

село Хлистунівка

  Пісковий Іван Миколайович – радянський і український дипломат, перший Надзвичайний і Повноважений посол України у ФРН.     Народився Іван в багатодітній селянській родині Ярини Минівни і Миколи Мефодійовича Піскових 7 лютого 1941 року.

Ружин Володимир Михайлович – льотчик, старший лейтенант, Герой Радянського Союзу (1919 – 1946).

Історія села Ксаверове

Картка с.Ксаверове

с.Ксаверове (Ксаверівська сільська рада, КОАТУУ:7120384501, ЄДРПОУ:626358288)
Населення:327
Адреса:19516, Черкаська обл.,Городищенський район, с.Ксаверове,вул.Центральна,47
Староста:Руденко Борис Іванович (тел.04734-22745)


Село Ксаверове

      Розташоване за 16 км від районного центру–міста Городище та за 83 км. від обласного центру міста Черкаси.  Площа населеного пункту -1914,1 га,територія Ксаверівської сільської рад–206,75 га. Населення-327 осіб.

      Село Ксаверове–адміністративна територіальна одиниця. Історичні джерела не називають сьогодні точного часу заснування села. Все ж розкопки археологів стверджують, що саме древляни дали початок нащадкам наших праотців, а благодатна природа сприяла тому, щоб саме ця територія була заселена. На незайманих землях селилися розігнані з Січі запорожці. І , як твердить легенда, один з козаків поселився далі від ока людського, в розлогому яру ,оточеному дубовим лісом. Через яр протікала смачна, кольору міді, вода. Згодом на цьому ж місці поселилося ще кілька запорожців. Виник хуторець,який носив назву Дубове. Минали роки , і вже поруч з хатами нащадків козаків появилися кілька мазанок, які належали панам Потоцьким. Саме звідси беруть витоки легенди про назву села. Одна з них гласить, що з виходом заміж доньки Потоцьких Ксаверії , хутір в її честь стали називати Ксаверіїв або поселенням Ксаверове.

     Інша легенда пов’язує назву села з іменем Ксаверія Любомирського, місцевого пана. Є ще одна легенда: економ пана Ксаверія Любомирського був Савелій, чоловік тямущий, до того ж , на відміну від пана Ксаверія, він постійно проживав в селі. Саме в його честь село назвали Савелівкою, пізніше Ксаверівкою , а згодом Ксаверове. (Матеріали взято із книги «Сказания о населенних месностях Киевской губернии» за 1864 рік, автор Л.І.Похілевич). Село ділилося на кутки: Снігурівка, Нещадимівщина, Керушівщина, Курявівщина, Малютівщина- пов’язані з прізвищами родин , що там проживали: Снігурі, Нещадими, Куряві, Малюти. Куток Тополі – на вулиці росло безліч високих тополь,які належали панові. П’ятихатки – ще тоді коли село належало панові, багаті селяни почали викуповувати в нього землю. Першими переселенцями на теперішньому кутку було 5 селян. За кількістю перших п’яти поселенців і назвали куток. Яр–назва кутка сприяли самі природні умови: він глибокий посередині протікає річка, навколо якої селилися люди. Могила – посередині кутка розміщений високий горб, могила. З жовтневими подіями пов’язана назва кутка Жовтневе. По реформі 1861 року селяни отримали по 3,5 десятин землі, панові належало близько 500. В 1905-1907 роках відбувся перший збройний селянський виступ проти пана. Ватажками селянського руху були Аркуша Харитон, Кирпатий Денис, Сабалдаш Іван, Рада Яків.  1929 рік – в селі заснований колгосп.  Перший голова – Охріменко Олекса Омелькович. Колгосп носив назви : «ім. Кріпської», «Ворошилова», «20 років РСЧА».
В роки укрупнення господарств по приєднанню до Калинівки-«Жовтень», з приєднанням до Хлистунівки — дільниця колгоспу «ім.Котовського». В 1988 році — колгосп «Прогрес». В даний час в селі діє товариство з обмеженою відповідальністю «Берег».  В роки Великої Вітчизняної війни на фронтах з ворогом билися 172 жителі села, 113 з них не повернулися  до рідного дому, їх імена викарбувані на стелах Обеліска Слави, реконструйованому в 1994 році. 64 учасники нагороджені орденами та медалями. На сьогодні в селі залишилось 2 інваліди ВВВ. Гордість нашого селі – школа , збудована в 1995 році на кошти чорнобильського фонду. Перша школа була відкрита в селі в 70-х роках 19 століття. Охоплювала навчання 20 відсотків дітей шкільного віку. Із 40 учнів школу закінчували  лише 10-12.З пошаною згадують в селі прізвище Обломського, який ввійшов в історію як народний учитель. В 1918 році в селі відкрита початкова школа. В лютому 1944 році села звільнили від фашистських загарбників. До школи , де в роки війни фашисти розмістили конюшню, 1 вересня 1944 року пішли діти. 

 

Історія села Калинівка

Картка с.Калинівка

с.Калинівка (Калинівська сільська рада, КОАТУУ:7120384001, ЄДРПОУ:26357933)
Населення: 558 чол.
Адреса: 19517, Черкаська обл.,Городищенський район, с.Калинівка,вул..Центральна,3
Староста:Бровченко Ірина Анатоліївна (тел.04734-97435)


Село Калинівка   

 Розташоване за 22 км від міста Городище. На 1 січня 2019 року в селі зареєстровано 558 осіб. Площа населеного пункту становить 298,8 га,кількість садиб 330.

    Населений пункт утворено наприкінці XV —на початку XVI століттяВиникла назва села від заростів кущів калини, що були на берегах річки. Лаврентій Похилевич у книзі «Сказання про населення Київської губернії» 1864 році писав:«Калиновка, село при истоках ручья Среблянки, в 5-ти верстах на юг от Орловца, окружено дубовыми рощами, в которых есть и калина. Жителей обоего пола 1094. По преданию, первые поселенцы села пришли из Полесья. Церковь Николаевская, деревянная, 5-го класса, неизвестно когда построена, но после 1746 года, потому что в списке церквей сего года еще не состояла».
     Село спочатку належало графам Потоцьким, а на початку XIX століття перейшло у володіння поміщика Митрофана Антоновича Цвіткова. В 1906 році в селі відбувся збройний виступ селян проти поміщика, який був придушений карателями. В роки Другої світової війни 252 жителі воювали на фронтах, з них 184 загинули, 97 нагороджено бойовими орденами і медалями СРСР. На їх честь в селі споруджено обеліск Слави.
В післявоєнні роки в селі працював колгосп «Жовтень», що обробляв 2835 га землі, в тому числі 2110 га орної. Колгосп вирощував  зернові і технічні культури було розвинуте м’ясо-молочне тваринництво.     Станом на 1972 рік в селі мешкало 1509 чоловік, працювала середня школа,  в якій навчалось 212 учнів, дві бібліотеки з фондом 7,6 тисяч книг, клуб на  300 місць, пологовий будинок, два медпункти.     Село постраждало внаслідок геноциду українського народ проведеного окупаційним урядом СССР 1923—1933 та 1946–1947 роках.
     На території села діє один навчально-виховний комплекс І ступеня, функціонує 1 сільський центр культури та дозвілля,  один фельдшерсько-акушерський пункт та одне поштове відділення. В селі є одна артезіанська свердловина, яка забезпечує водою три вулиці: Вишнева, В.Прядки та частково вулицю Центральну. Вулично-дорожна мережа села має загальну протяжність 11,5 км, з них з твердим покриттям 2,7 км, з грунтовим 8,8 км. Земель державної та комунальної власності 2697,1 га, з них ріллі 2113,8 га. На  території села є два ставки: один площею 0,42 га, другий-5,9 га. Восени 2012 року до села був змонтований підвідний газопровід, який дозволив жителям села (100 будинків) використовувати природний газ для опалення, відновлено вуличне освітлення протяжністю 8,559 км, в селі функціонують дві торгові точки, зареєстровані 2 фермерські господарства та 1 товариство, 5 приватних підприємців.
    У Калинівці народився Олександр Маркович Бандурка — український і російський письменник, генерал—полковник міліції, ректор Харківського національного університету внутрішніх справ, академік, доктор наук та народний депутат України чотирьох скликань.

 

Історія смт.Цвіткове

Картка смт.Цвіткове

смт.Цвіткове (Цвітківська селищна рада, КОАТУУ:67120355700, ЄДРПОУ:34116937)
Населення:1021 чол.
Адреса: 19537, Черкаська обл.,Городищенський район, смт.Цвіткове,вул.
Староста: Полуєв Валерій Анатолійович (тел.04734-22595)


ІСТОРІЯ СЕЛИЩА  ЦВІТКОВЕ

       Селище Цвіткове утворилося в 1876 році у зв’язку з будівництвом залізничної вітки Знам’янка-Фастів, яка була здана в експлуатацію в цьому ж році. З 1913 року Цвіткове-вузлова станція із залізничною лінією, що сполучає Знам’янку-Цвіткове-Фастів і Цвіткове-Вапнярку.
         Селище розміщене на рівнині між невеликими притоками Тясмину-Гнилим Тікичем та Вільшанкою. Площа населеного пункту-291,67 га, з них площа сільськогосподарських угідь складає 140,57 га.

       Чисельність населення становить 1021 осіб. Загальна кількість домоволодінь в селищі-п’ятсот сімдесят одне.
       Селище межує з такими населеними пунктами: село Калинівка, село Ксаверове Городищенського району, село Носачів Смілянського району та село Бурти Шполянського району.
На території населеного пункту розміщені слідуючі організації та підрозділи таких організацій:

—         колійно-машинна станція №129 Одеської залізниці;
—         Цвітківський лісомайстерський відділ-підпорядкований Корсунській виробничій дільниці Шевченківської дистанції захисних лісонасаджень;
—         6 околоток Корсунської дистанції колії №8-підпорядкований Корсунській дистанції колії;
—         лінійна амбулаторія ст..Цвіткове-підпорядкована відділкові  лікарні ст..Шевченко Одеської залізниці;
—         будинок зв’язку ст.Цвіткове-підпорядкований Шевченківській дистанції сигналізації і зв’язку;
—         Цвітківський район електропостачання-підпорядкований Шевченківській дистанції електропостачання;
—         локомотивне депо ст.Цвіткове-підпорядковане локомотивному депо ст. Шевченко;
—         дільниця СЦБ №39-підпорядкований Шевченківській дистанції сигналізації і зв’язку;
—         ПРБ №1 ст.Цвіткове-підпорядковане БМЕУ-5 ст.Шевченко;
—         ВЧД №5 ст.Цвітков-підпорядкована ПКТ/пункт колійного технічного обслуговування / ст.Шевченко;
—         Цвітківська ЗОШ  І-ІІІст.–підпорядкована відділу освіти Городищенської держадміністрації;
—         дитяча дошкільна установа «Сонечко», підпорядкована Цвітківській селищній раді;
—         селищний центр культури і дозвілля, підпорядкований Цвітківській селищній раді;
—         філія Ощадного банку №10023/081, підпорядкована Городищенському відділенню Ощадного банку ;
—         Цвітківське відділення зв’язку, підпорядковане Смілянському центру електрозв’язку №6 ЧД ВАТ «Укртелеком»;
—         залізнична станція Цвіткове-підпорядкована Шевченківській дирекції залізничних перевезень Одеської залізниці.
Найбільш вагомий внесок у бюджет селища вносить КМС-129, яка виконує роботи по капітальному та текучому ремонту залізничних колій.
На території селища працюють: один магазин змішаного типу /приватний підприємець Корнійчук В.В./, 4 магазини продуктових товарів /приватні підприємці Коваленко С.М., Коваленко Д.В., Надич Р.М, Хамаза А.В./, два господарчих магазини /приватний підприємець Вінніков О.М., приватний підприємець Коваленко С.М./, продуктовий кіоск /приватний підприємець Надич Р.М./, продуктовий кіоск /приватний підприємець Коваленко Д.В./ кафе-бар / приватний підприємець Коваленко В.І../, бар / приватний підприємець Надич І.С./, цех по виробництву бетонної огорожі та тротуарної плитки /приватний підприємець Коваленко С.М.\.

 В селищі створено житлово-комунальне підприємство «Весна» з метою якісного надання послуг квартиронаймачам житлових будинків, що перебувають у комунальній власності територіальної громади, а також жителям селища, власникам індивідуальних житлових будинків.

       Наявна мережа: дошкільний навчальний заклад, загальноосвітня школа І—111 ст., медична амбулаторія, селищний центр культури і дозвілля. Вказані заклади забезпечують основні потреби жителів селища.

 

 

 

Історія села Дирдин

Картка с.Дирдин

с.Дирдин (Дирдинська сільська рада, КОАТУУ:7120382801, ЄДРПОУ:34116963)
Населення: 1090 чол.
Адреса: 19509, Черкаська обл.,Городищенський район, с.Дирдин,вул..Устима Жука,71
Староста: Петренко Микола Петрович (тел.04734-22131)


с.Дирдин

Мальовниче село Дирдин заснувалося ще за кріпаччини.

            Першими поселенцями були брати Дирди-Мартин і Федір, які перед цим жили деякий час у Корсуні, куди вони прийшли з-за Дніпра, за прізвищем яких і названо це місце-Дирдин хутір.

             Село розкинулося в долині на берегах річки Вільшанки, а навколо його оточують гори, що мають дивні назви-Чирвина,Кочиржина, Морозова. На них розкинулися урочища, що мають теж неповторні назви: Педьківка, Крикунове, Співакове, Степанцеве, Роздолля, Жукове, Павленкове. Особливо пишаються дирдяни таким історичним місцем, як Павленків сад. Це колишній маєток поміщика Павленка, двоюрідного брата видатного українського помолога Левка Платоновича Симиренка. Одночасно брати почали працювати над виведенням нових сортів яблук, груш, черешень, троянд, бузку. За спогадами старожилів, Павленком виведено такий вид тополі, листя якої пахло м’ятою. Донині залишилися тераси, на яких виводилися сорти троянд. Особливо родючими і смачними в Павленка були яблука. Яблуню, викопану разом із плодами, возили навіть у Париж, де за неї було отримано золоту медаль. На жаль, в 1918 році діяльність Павленка припинилася у зв’язку з революційними подіями. Він разом з трьома дітьми виїхав із села. Одна з дочок, Софія, вийшла заміж у Цвітково, де й проживала до кінця своїх днів. Син продовжував справу батька в Південному інституті садівництва.

              Західна частина села називається Будківка. Тут колись був степ, де випасали худобу, а для пастухів збудували будку. Поселення на лівому березі річки Вільшанки від центру в напрямок  колишнього цукрового заводу, називається Петрухівка, де найбільше було жителів за прізвищем Петруха.

Поселення від центру в напрямку с. Хлистунівки називається Дирдин, а людей, що проживають на вул. Устима Жука, називають церкв’янами. І донині на цій вудиці проживають переважно сім’ї з прізвищем Дирда, в цій частині була збудована у ХVII столітті перша церква в ім’я великомученика Пантелеймона, котру чумаки перевезли з Калинівки. Другу збудовано на місці старої в 1882 році. Обидві церкви були дерев’яні, мали прекрасний архітектурний стиль і знаходилися в історичному центрі Дирдинського хутора. Проте в 1978-1979 роках її розібрано і матеріали використано для тваринницьких ферм.

На даний час ведеться будівництво церкви на новому освяченому місці в центрі села. З надією та вірою односельці чекають на дзвони нової церкви.

Центральну вулицю названо на честь нашого земляка–винахідника Устима Жука, він  був одним із першовідкривачів гідролізної промисловості.

                Правобережна частина села, де тягнеться вулиця, названа іменем односельця, Героя Радянського Союзу Івана Уса, ділиться на дві частини–Симиренчина гребля (завдяки ініціативі Симиренка збудовано греблю через річку Вільшанка) і Лолівку, тому що там жили сім’ї Лоли, які побудували вітряки на горі Морозовій. Ці вітряки пам’ятають до 1990-х років нашого століття.
       Завдяки старшому поколінню нашого села у багатьох на устах лунають спогади про нашого земляка, археолога та поета Коршака Кирила Юхимовича, який обрав собі літературний псевдонім О.Лан. Це була людина допитлива, схильна до пошуку про що, свідчить участь у розкопках поселення трипільської культури в селі Халеп’я, скіфських курганів в місті Нікополь. Був фахівцем з питань економіки суспільств епохи енеоліту та бронзового віку на українських землях. Кирилу Юхимовичу доля подарувала талант до поезії. Важливими етапами життя є вихід його поетичних збірок «Отави косять», «Назустріч сонцю» та «Долоні площ». Але хвиля літературної критики та тогочасна диктатура завдали болючі удари звинувачуючи в неіснуючих гріхах. Обірвалася струна короткого життя поета, вже ніколи не напишуться віршовані рядки. Ми теперішнє покоління залишаємо майбутньому поколінню згадку про видатну людину, нашого земляка у вигляді пам’ятного знаку, який відкрито в центрі села 30 травня 2012 року до 115-ї річниці від дня народження О.Лана, щоб ніколи не згасала пам’ять про видатних односельчан .        

 

                                 БУДЕ

І буде день, мов поклик лебединий

І зацвітуть мов казка золота

Веселкою розхлюпнуті долини

І сонячні міста.

Любов і труд зведуть безхмарне чоло,

І зійде світ новий на попелі старім.

В ім’я майбутнього —

Нехай і ніч і холод,

Нехай і буря й грім.

               Дирдяни, як і жителі кожного села Городищини, горді й щасливі тим, що місця наші пов’язані з іменем великого Кобзаря.

                          Ти слухав Кобзаря?

                          Ти чув його печалі,

                          Що піснею лилася

                          Із під струн?

                          Горіла, як зоря, і сяяла, як жар,

                          Висока пісня Кобзаревих дум.

                          Дзвенить вона і досі у серцях,

                          Відлуюється в співі журавлів —

                          Великим Кобзаревим оспівана в віках

                          Чарівна мова рідної землі.

             Літературно-мистецькі свята, які щороку готуються до Тарасових березин, днів пам’яті поета, розкривають велич і неповторність цієї людини, її любов до рідної землі, бажання бачити Україну сім’єю великою, вільною, новою. Приклад Тараса Григоровича виховує з кожного з нас бажання любити свою Вітчизну, робити все для того, щоб вона була найкращою. Пам’ять про Тараса Шевченка буде вічною Про це впевнюєшся коли перегортаєш сторінки щорічних Шевченківських свят, які проводять дирдинські школярі, залучаючи свої родини і жителів села.

              У школі є «Українська світлиця», де на чільному місці висить вишитий портрет Тараса Шевченка, а нижче полум’яніють слова з його «Заповіту». Скільки любові вкладено у це вишивання майстринями! Кожен хто дивиться на картини, відчуває це безмежне почуття тож старається доторкнутися до вишитих стебків, щоб і собі взяти частинку цієї любові.

              Традиційним є конкурс дитячого малюнка «Живописна Україна». Деякі з них уже стали реліквіями. Тут спроби дітей створити образи самого Шевченка, і змалювати рідну землю такою, якою бачив її Тарас Григорович, якою бачимо її ми, сучасники.

             Не без захоплення, з бажанням пізнання нове проводяться конкурсні програми «Що ми знаємо про Шевченка», літературні ринги «Знавці Шевченка».

             А як же можна без конкурсів на краще прочитання віршів Тараса Григоровича! Через декламацію читець передає і свою залюбленість до віршів, і глибину поетичного слова, і красу української мови, і велич любові до рідного краю.

             У кожній родині шанують нашого Тараса. Це розкрила цьогорічна виставка «Кобзар» у нашому житті. Різні видання просто захопили глядачів. Зовсім старенькі, з пожовклими сторінками і сучасні в добротних палітурках, але такі близькі, бо від кожного «Кобзаря» віє теплотою і непорушністю Тарасового слова.

              Останнім часом ми перейшли до презентацій. Вони, зроблені з натхненням, несуть глядачеві не просто інформацію, а розкривають сучасне творення і бачення Шевченка. Серед презентацій – «Шевченко – художник», «Благородство дружби великих митців», «Шевченкова світлиця», «Лауреати Шевченківської премії».

              Наші маленькі дирдяни разом із своїми батьками люблять подорожувати. І на першому місці-це Шевченківські місця. Музей у Млієві, Зеленій Діброві, екскурсії у Моринці, Шевченкове, Будище, відвідування могили Тараса Шевченка у Каневі.

               Навесні біля школи з’явилася вишнева алея. Ніжні тендітні деревця дбайливо поливає-виховує дітвора. Знають, її треба виростити, адже посаджена вона до 200-річчя народження Тараса Григоровича Шевченка.

                       Залишим у спадок новим поколінням

                       Свої ідеали й свої устремління.

                      Могутню Вкраїну, в якій наша сила.

                       І геній Шевченка, як нації крила.

                      Залишим у спадок новим поколінням

                      Свої ідеали й свої устремління

                     Любов до народу всієї планети-

                      Велику і щиру, як серце Поета.

Українці–це народ Шевченка. Уявити себе без Тараса нам все одно, що без неба над головою. Він вершина Українського родового дерева. Пам’ятаймо і цінуймо його істину.